— Як же це, добродію Пулен, — сказала вона йому, — ви від смерти мене порятували, а тепер не хочете слова замовити, щоб порятувати мене від злиднів?..
Лікар відчув, що дозволив чортові схопити себе за волосину, і волосина та невблаганно накручується на червоний пазур. Злякавшись, що честь свою губить за такий дріб'язок, він на цю диявольську думку відповів не менш диявольською:
— Слухайте, добродійко Сібо, — мовив він, завівши її назад до свого кабінету, — я хочу з вами поквитуватись, бож я зобов'язаний вам своєю посадою в мерії…
— Ми поділимось, — відповіла вона моторно.
— Чим? — спитав доктор.
— Спадщиною, — відповіла дверниця.
— Ви мене не знаете, — відказав доктор, стаючи у позу Валерія Публіколя. — Не говорімо про це. У мене є приятель з колегії, дуже розумний хлопець; ми з ним великі друзі, бо нам обом у житті не повелося. Я вивчав медицину, а він тимчасом за правом сидів; поки я практику відбував, він папери списував у повіреного пана Кутюра. Сам він син шевця, як я — шкуряника, і не знаходив круг себе великих симпатій, а так само й великих капіталів, бо, зрештою, тільки через симпатію здобуваєш капітали. Контору він зміг одержати тільки в провінції, у Манті… А провінціяли дуже мало тямляться на паризькому розумові й чинили моєму приятелеві безліч підступів.
— Яка наволоч! — скрикнула Сібо.
— Так, — провадив доктор, — бо вони з'єдналися проти нього й примусили його спродати контору через якісь нібито помилки його; у справу втрутився королівський прокурор; він був із тамтешніх і потяг за місцевими. Бідний хлопець, ще худший та пошарпаніший від мене, — звати його Фрезьє, — притулився в нашій окрузі й мусить тепер виступати за адвоката в мировому суді та в поліцейському трибуналі. Живе він недалеко, на Перловій вулиці. Підіть у номер дев'ятий, там на четвертому поверху побачите золотом на червоному сап'яні: „Кабінет пана Фрезьє“. Фрезьє спеціяльно провадить справи дверників, робітників і всіх бідаків нашої округи за помірковану ціну. Це чесна людина, бо нема що вам
