— Топрі шінка! Щирі серць! — сказав бідний музикант, взявши руку панії Сібо та розчулено притиснувши її до серця.
Цей янгол підвів очі, і в них було повно сліз.
— Та годі вам, татко Шмуке, смішний ви! Що ж тут дивного? Я ж просто собі жінка, в мене серце, як на долоні. У мене його, бачите, — сказала вона, вдаривши себе в груди, — стільки, скільки у вас обох, а у вас же золоті душі…
— Дадко Шмуке?.. — перепитав німець. — Ні, саснаті такі ліхо, плакаті крифаві сльоза і умірайть після фсього — це мені гнітіть! Я ні перешіву Бонс…
— Та воно й видно, ви самі себе вбиваєте… Слухайте, голубе мій..
— Колубій?
— Ну — хлопчику мій…
— Клопчік?
— Ну, золотко моє, коли вам краще подобається.
— Це теш незрозумілі…
— Так от, дозвольте мені доглядати вас і керувати вами, бо коли ви й далі такі будете, так у мене двоє хворих на руках буде… Я так думаю, що нам треба поділитись тут роботою… Ви вже не можете ходити по лекціях, бо це вас утомлює, та й дома з вас користи ніякої нема, а тут треба ночі днювати, бо пан Понс дедалі хворіший робиться. Сьогодні я об'їду всю вашу практику й скажу, що ви заслабли… Тоді ви вночі коло нашого ягнятка пильнуватиме, а спати будете з п'ятої години вранці так години до другої вдень. А я найважчу роботу візьму на себе, вдень поратимусь, бо треба ж вам і поснідати й пообідати дати, хворого треба доглянути, підводити, перестилати, ліки давати… Бо з такою роботою я й десять день не витримаю. А ми вже цілий місяць не присідаємо. Що з вами буде, якщо я захворію?.. Та й на вас страшно глянути, як ви цю ніч коло пана пробули…
Вона підвела Шмуке до дзеркала, і Шмуке сам побачив, що дуже змінився.
— Та коли ви на мою думку пристаєте, так я ось
