— Ну, добродію Шмуке, — сказала Сібо, входячи в помешкання, — як там нашому коханому хворому?
— Ні караст, — відповів німець. — Бонс маяшіф сілісінька ніч.
— Що ж він казав?
— Турніць! Ніпі хоче лішаті міні фесь сфій то про с умофою нічого ні продайть… і плакаф! Пітні! А міні це поляче!
— Це минеться, серденько моє! — відказала дверниця. — Я забарилася з сніданком, але не гнівайтесь на мене… Чи бачите, діла багато було… задля вас. У нас уже нічого немає, так я грошей розжилася!…
— Як замі? — спитав піяніст.
— А тітка ж моя!
— Які дідка?
— Рідна!
— Рітна?
— Ох, любий, що вже ви наївний! Ні, ви святий, ви ж кохання, архірей безневинности, людина, що хоч опудало роби, мовляв той старий актор. Що це ви, двадцять років у Парижі живете, липневу революцію бачили, а не знаєте льомбарду?… Комісіонерів, що позичають вам під заставу!… Віддала все наше срібне накриття, вісім із різьбою. Чи ба! Сібо й із альжирського металю, їстиме, він тепер, кажуть, у моді. Тільки не варт про це говорити нашому янголяткові, бо він схвилюється, пожовкне ще більше, а він і так уже роздратований. Порятуймо його спочатку, а потім побачимо. Що ж, біда так біда. На війні, як на війні, так пак?
