стратором, та побратися з дочкою багатющого паризького мера, панною Мінар. Він сподівався пройти в депутати від своєї залізниці й потрапити за допомогою Попіно, до державної ради.
— З ким маю честь говорити? — спитав Ґодісар, по-директорськи глянувши на Сібо.
— Я довірена жінка добродія Понса, пане.
— Ну що ж, як ся має цей любий хлопець?
— Кепсько, пане, дуже кепсько.
— Сто чортів, як це прикро!.. Я його навідаю, бо рідкосна людина…
— Атож, пане, справжній янгол… Я сама собі все думаю, як такий у театрі міг бути…
— Але ж, пані, завдання театру — виправляти звичаї… — відповів Ґодісар — Бідний Понс!.. Слово чести, таких пошукати треба… зразкова людина й талановита!.. А коли він, як ви думаєте, до роботи візьметься? Бо театр, на жаль, нагадує диліжанси, які, порожні чи повні, вирушають вчасно: завіса підіймається тут щодня о шостій… і хоч би як ми нарікали, а доброї музики з того не буде… Ну, так як він?
— Лишенько, добродію, — мовила Сібо, здобувши хустку та витираючи нею очі, — страшно й казати, тільки думаю я, що не врятувати нам його, хоч ми й доглядаємо його, як свою душу… пан Шмуке та я… я навіть прийшла вам сказати, щоб ви ненадіялися й на доброго Шмуке, який цілими ночами сидітиме… Треба ж усе так робити, ніби надія ще є, і намагатись вирвати цю достойну й дорогу людину з пазурів смерти… У лікаря вже нема надії…
— Аз чого він помирає?
— З туги, жовтухи, печінки, і все це ускладнено багатьма родинними справами.
— І через лікаря, — сказав Ґодісар. — Йому треба було б узяти доктора Лебрена, нашого лікаря, це нічого не коштувало б…
— У добродія лікар, як той бог… та тільки що поможе лікар проти стількох причин?
— А мені дуже потрібні ці славні клацуни, щоб написати музику до моєї нової феєрії.
