— Пані, — підхопив Фрезьє, якому цим рухом дозволено розповісти свою історію, — я був повіреним у Манті, моя контора була мені за весь достаток, бо я перебрав її від пана Левру, якого ви, певно, знали!..
Президентова хитнула головою.
— Позичивши грошей, та й власних із десяток тисяч франків маючи, я покинув Дероша, здібного паризького повіреного, де я шість років був за старшого клерка. На лихо, я не сподобався мантському королівському прокурору, панові…
— Олів'є Віне.
— Атож, пані, синові генерального прокурора. Він упадав за одною дамочкою…
— Він?
— За пані Ватінель…
— А, пані Ватінель… Вона була тоді дуже гарна й дуже…
— І була прихильна до мене: inde irae, — провадив Фрезьє. Я був діяльний, хотів повернути друзям позичку й одружитися; мені треба було справ, я шукав їх; незабаром у мене було їх більше, ніж у всіх міністерських урядовців разом. Та ба! проти мене повстали мантські повірені, нотарі й навіть судові пристави. До мене почали присікуватись. А ви знаєте, пані, що коли треба занапастити людину в нашому жахливому ділі, то це раз — і готово. Мене спіймано, що я провадив справу для обох сторін. Це трохи легковажно, але в Парижі це іноді буває, тут повірені одне за одного тягнуть. А в Манті не так. Пан Буйоне, якому я цю невеличку послугу не раз робив, зрадив мене — його підбили товариші та королівський прокурор… Бачите, я ні з чим не таюся. Тут і почався лемент. Я був шахрай, мене зробили чорнішим за Марата. Примусили мене спродати контору, я всього рішився. У Парижі я хотів узятись до приватної практики, та через зруйноване здоров'я з двадцять чотирьох годин мені випадає тільки дві путящих. Тепер у мене одне тільки бажання, та й то дрібне. Ви будете колись дружиною міністра юстиції, а я, бідний та недолугий, бажаю собі тільки посаду, де б дожити спокійно віку, якийсь
