закапелок, щоб проживотіти — хочу бути мировим суддею в Парижі. Вам та панові президенту добитись мого призначення суща дрібниця, бо теперішній міністер юстиції, певно, вас стережеться й не схоче йти вам на перекір… Це ще не все, пані, — додав Фрезьє, побачивши, що президентова збирається сама заговорити. — У мене є приятель, лікар того старого, що від нього пан президент має взяти спадок. Бачите, ми підходимо до справи… Цей лікар, якого співробітництво конче потрібне, пробуває в тому самому становищі, що і я — здібний та безталанний!.. Від нього я й довідався, під якою загрозою стоять ваші інтереси, бо ось ми з вами розмовляємо, а, може бути, все вже кінчено й складено духівницю, що позбавляє пана президента спадщини… Цей лікар хоче, щоб його призначено на головного лікаря в шпиталі чи в королівських колегіях — словом, ви розумієте, він хоче посади рівноважної з моєю… Вибачте, що я торкнувся цих делікатних речей, але в нашій справі не повинно бути жодної двозначности. До того ж, лікар цей дуже поважний, вчений, він вирятував пана Пільєро, діда вперших вашого зятя віконта Попіно. Так от, коли ви ласкаво пообіцяєте мені ці дві посади мирового судді та медичну синекуру моєму приятелеві, — то я беруся принести вам спадщину майже цілою… Кажу — майже цілою, бо на ній будуть зобов'язання, які доведеться виконати, та ще задовольнити кількох осіб, яких допомога нам конче потрібна. Свої обіцянки ви виконаєте тільки тоді, як я виконаю свої.
Хвилину тому президентова схрестила на грудях руки, мов казання мусівши слухати, а тепер руки спустила, глянула на Фрезьє й промовила:
— Ви надзвичайно виразні, пане, в усьому, що торкається вас, а щодо мене ви дуже туманні…
— Двома словами все з'ясується, пані, — сказав Фрезьє. — Пан президент є один і єдиний спадкоємець пана Понса в третьому ступні. Пан Понс дуже заслаб, і має відписати — коли ще не відписав — увесь свій достаток на суму більше, як шістсот тисяч франків, своєму приятелю, одному німцеві, Шмуке на ім'я.
