Через три дні я сподіваюсь мати достотні відомості про суму…
— Якщо це так, — подумала вголос президентова, приголомшена розміром спадщини, — то я дуже помилилась, посварившись із ним, образивши його…
— Ні, пані, бо, коли б не сварка, то він стрибав би, як горобчик, та пережив би й вас, і пана президента, й мене… У провидіння свої шляхи, не дошукуймось їх! — додав він, щоб затушкувати огидність своєї думки. — Що поробиш! Ми, дільці, бачимо в усьому тільки позитивне. Тепер ви розумієте, пані, що в такому становищі пан президент де-Марвіль, через високу посаду свою, нічого не вдіє, не може нічого вдіяти. Він на смерть посварився з своїм кузеном, ви з Понсом уже не зустрічаєтесь, ви вигнали його з суспільства і, певно, мали до цього поважні причини; але старий заслаб і відписує добро своєму єдиному приятелеві. Навіть президент королівського суду в Парижі не може в таких обставинах заперечити духівниці, вчиненої за належною формою. Але, між нами будь сказано, пані, це дуже велика неприємність: мати право на спадщину шістсот–вісімсот тисяч франків — а може й увесь мільйон, — бути єдиним законним спадкоємцем і не одержати свого добра… Щоб свого дійти, треба братись на брудні підступи, — а вони тяжкі, морочливі, справу треба мати з людьми низькими — слугами, підлеглими, сходитися з ними так близько, що жоден повірений, жоден паризький нотар не схоче за таке діло взятися. Тут потрібен адвокат без справ, як от я, з поважними, реальними здібностями, цілковитою відданістю й таким, на лихо, становищем, щоб він був урівні з тими людьми… Я проваджу в своїй окрузі справи дрібних міщан, робітників, простолюдів… От до чого довела мене, пані, ворожість королівського прокурора, переведеного тепер до Парижу, який не міг простити мені своєї поразки… Я вас знаю, пані, знаю, яке певне ваше заступництво, і добачаю в оцій своїй послузі кінець своїм злидням і перемогу свого приятеля, доктора Пулена…
Президентова замислилась. Для Фрезьє це була
