— Я… — сказав бідний німець, — нас позіваль до суду…
— Позивав?.. Хто?..
— Стріфай…
Шмуке пішов по гербовий папір, що залишив пристав, і приніс його.
Понс уважно прочитав цю писанину. Прочитавши, впустив папір і мовчав. Цей спостерігач людської праці, що досі не зважав на мораль, побачив кінець-кінцем усі ниточки мережі, що наплела Сібо. Мистецький запал, кмітливість учня Римської Академії, вся молодість його вернулась до нього на кілька хвилин.
— Мій добрий Шмуке, слухайся мене по-військовому. Сходи в дверницьку й скажи тій жахливій жінці, що я хотів би ще побачити особу, яку присилав до мене мій кузен президент, і що коли особа та не прийде, я відпишу свою колекцію музеєві, що справа, мовляв, іде про мою духівницю.
Шмуке виконав доручення, але Сібо на перше ж його слово відповіла посмішкою.
— З нашим любим хворим, добродію Шмуке, стався підступ лихоманки, і йому привиділись у кімнаті люди. Даю вам слово чесної жінки, що до нашого любого хворого ніхто від його родичів не приходив…
Шмуке з цією відповіддю вернувся до Понса й дослівно її переказав.
— Вона міцніша, хитріша, облудніша й лихіша, ніж я думав, — сказав, посміхаючись, Понс. — Вона бреше навіть у себе в дверницькій! Уяви собі, що вона сьогодні привела сюди одного єврея, Елі Маґус його звати, Ремонанка та ще третього когось — не знаю, хто він, тільки він сам гидкіший за обох інших. Вона сподівалась під час мого сну оцінити мою спадщину, та випадково я прокинувся й побачив їх усіх трьох — вони на табакерки якраз роздивлялись. Той невідомий заявив, що присланий від Камюзо, і я з ним розмовляв… Ця підла Сібо запевняла мене, що я марив… Мій добрий Шмуке, я не марив!.. Ту людину я добре чув, він говорив до мене… Торговці полякались і втекли…
