— Ох, самі можете по нотаря сходити, — скрикнула Сібо з плачем, — і писати свою духівницю з ким хочете.. Не така я, щоб покинути мого бідного Сібо, коли він при смерті… Я всіх Понсів у світі віддам, аби Сібо був живий… він же мене й на крихточку не скривдив за всі тридцять років!..
І пішла, залишивши Шмуке спантеличеним.
— Так Понсові справді погано? — спитав мешканець із другого поверху.
Цей мешканець, Жолівар на ім'я, служив у судовій реєстратурі.
— Фін трохі не фмер топіру! — з мукою відповів Шмуке.
— Отут недалеко, на вулиці Сен-Люї, є нотар Троньйон, — зауважив Жолівар. — Це наш квартальний нотар.
— Може сходити по нього? — спитав у Шмуке Ремонанк.
— Туше прошу… — відповів Шмуке, — по коли пань Зіпо не хоч тохлятайть мій бриятель, я не мошу покидать його ф такій стані…
— Пані Сібо казала нам, що він збожеволів!.. — обізвався Жолівар.
— Бонс пожевільні? — в жахові скрикнув Шмуке. — Та фін цілком при росумі… черес те я й турпуюсь за його сдороф'я.
Все стовпище слухало розмову з цілком природною цікавістю, через те всі добре запам'ятали її. Шмуке не знав Фрезьє й тому не звернув уваги на його сатанинську голову та блискучі очі. Фрезьє, шепнувши дві слові на вухо Сібо, був ініціятором цієї зухвалої сцени, до якої Сібо може й не додумалася б, але відограла її на диво зразково. Виставити хворого за божевільного — це був кутній камінь побудови, ходатарем спорудженої. Вранішня пригода дуже прислужилася Фрезьє, і якби не він, Сібо від хвилювання може й зрадила б сама себе, коли безневинний Шмуке наставив на неї пастку, попросивши покликати прислану від родичів особу. Ремонак, побачивши доктора Пулена, мерщій зник. І от чому.
