— Він, пані, не в себе вдома, він у пана Понса; певно, що йому все належить, але спадкоємець не може нічого взяти із спадщини без того, що зветься у нас уводом посідання. Це робить суд. А коли спадкоємці, що їх заповідач позбавив спадщини, противляться вводу в посідання, тоді починається процес… А що невідомо, кому саме припаде спадщина, то всі цінності опечатують, і нотарі спадкоємців складають інвентар у законний термін. Оце й усе.
Почувши вперше за життя своє таку мову, Шмуке вкінець стерявся, голова його впала на спинку крісла, де він сидів, — вона така важка була, що йому не сила було її тримати. Вільємо пішов поговорити з секретарем та суддею і з юридичним спокоєм був присутній при накладанні печатів, яке, коли спадкоємців немає, не обходиться без жартів та прикладок про речі, що їх отаким чином замикають до розділу. Нарешті четверо правників зачинили залю й вийшли за секретарем до їдальні. Шмуке дивився на цю механічну операцію, яка полягає в накладенні печаті мирового судді на стрічку до дверей та шафів.
— Передусім у цю кімнату,—сказав Фрезье, показуючи на кімнату Шмуке, звідки двері виходили до їдальні.
— Та це ж кімната пана Шмуке! — скрикнула Соваж, загородивши собою двері.
— Ось договір на помешкання, — сказав жахливий Фрезьє, — ми знайшли його між паперами; він складений не на Понса та Шмуке, а на самого Понса. Все це помешкання належить до спадщини… Крім того, — сказав він, відчинивши двері до кімнати Шмуке, — гляньте, пане суддя, тут повно картин.
— Справді, — сказав мировий суддя, що зразу ж погодився з Фрезьє.
