— Атож, діло зроблено! — відповів Фрезье. — Ви вільно можете віддати свою внучку за Пулена, він буде за головного лікаря в шпиталі для сліпих.
— Побачимо! Прощайте, пане Фрезьє, — по-товариськи мовив суддя.
— Спритна людина! — сказав секретар. — Далеко піде, шахрай!
Було коло дванадцятої години; старий німець машинально пішов дорогою, якою з Понсом ходив, і про Понса думав — він увесь час його бачив, почував його коло себе, й прийшов до театру, звідки якраз вийшов його приятель Топінар, що кінчив оце чистити лямпи, гадаючи про директорову тиранію.
— А, ось хто мені трепа! — скрикнув Шмуке, спиняючи нещасного служника. — Добінаре, в тебе є бомешкань?..
— Атож, пане.
— І ротина?
— Звісно.
— Хочеш усяти мені за карчівника? О, я топрі платійть, у мене тевятсот франк ренти… а шити мені фже не товга… Я тобі не заважайтім… їм я фсе!.. У мене одна бристрасть, це курійть люлька… Я тебе ліплю, по ти отин плакаф за Бонс.
— Залюбки, пане, та уявіть собі, що пан Ґодісар дав мені доброго прочухана…
— Брошухан?
— Тобто, сказати, чуба мені намилив.
— Чупа намилиф?
— Вилаяв мене, що я за вас тяг… Отож, треба бути дуже обережним, коли ви перейдете до мене! Та навряд чи ви зостанетесь, бо ви не знаєте, як живуть такі злидні, як я…
— Мені краще пітна ротина чесний чоловіка, які блакаф за Бонс, ніш Дюїльрі, де люти з сфірячі облич! Я зарас пачіф у Бонса свірі, які фсе пошруть!..
— Ходімо, пане, самі побачите, — сказав служник. — А втім… порадьмося з жінкою.
