— Ні, ні! — злякано скрикнув Шмуке. — Я перепирась, я йту…
Життя Шмуке було, мимо його волі, життям філософа-циніка, такі бо він його спростив. У нього було тільки дві пари черевиків, пара чобіт, два костюми, тузінь сорочок, тузінь хусточок, чотири жилети та чудова люлька, яку подарував йому Понс разом із вишиваним кисетом. Він зайшов до кімнати, схвильований до обурення, забрав усі свої речі й склав їх на стільця.
— Фсе це моє!.. — сказав він з простотою, гідною Цінціната. — Біяно теш моє.
— Гукніть когось на допомогу, пані, — сказав Фрезьє до Соваж, — щоб винесли піяно й поставили на площадку.
— Ви вже занадто жорстокий, — сказав Вільємо, — Розпоряджатись має право суддя, він тут головний.
— Там є цінності, — сказав секретар, показуючи на кімнату.
— До того ж добродій добровільно йде, — зауважив мировий суддя.
— Такого клієнта пошукати! — сказав Вільємо, обурившись на Шмуке. — Ви ганчірка!..
— Отнакофо де фмерті! — сказав Шмуке, виходячи. — У цих лютей свірячі оплич… По сфої фпогі речі я прийшлю, — додав він.
— Де ви, пане, йдете?
— Сфіт за очі! — відповів єдиний спадкоємець, зробивши рух величної байдужости.
— Дасте мені знати, — сказав Вільємо.
— Вистеж його, — шепнув Фрезьє діловодові.
Пані Кантіне настановлено на охоронницю печатів і з знайдених у помешканню грошей їй видано п'ятдесят франків платні.
— Все йде гаразд, — сказав Фрезьє Вітелеві, коли Шмуке пішов. Якщо ви хочете податись у демісію на мою користь, сходіть до пані президентової де-Марвіль, ви порозумієтесь із нею.
— Ви натрапили на якогось тюхтію! — сказав мировий суддя, показуючи на Шмуке, що востаннє дивився з двору на вікна помешкання.
