Тому кілька місяців він почав торгувати рідкощами і, добре знаючи тандитницьку вартість Понсову, шанобливо вітався до нього з крамниці, коли музикант виходив або вертався додому. Отож, відсоток з комірного давав подружжю Сібо коло чотирьох сот франків, а крім того вони задурно мали помешкання й дрова. Заробіток Сібо становив пересічно сімсот-вісімсот франків річно, так що подружжя стягало, разом з новорічними подарунками, тисячу шістсот франків, але й проїдало їх достоту, бо жило краще від звичайних простолюдів. „Живеш же один раз!“ казала пані Сібо. Родившись за Революції, вона не зналася, як бачимо, в катехізисі.
Від стосунків із „Кардан-Бле“ ця дверниця з жовтими й гордовитими очима зберегла куховарську вмілість, тим то чоловікові її заздрили всі його товариші. Через те Сібо, дійшовши поважного віку, на порозі старости ставши, не мали й сотні франків про чорний день. Добре вдягнені, добре вгодовані, вони ще й у пошані були по всьому кварталі завдяки двадцять шістьом рокам несхибної чесноти. Якщо в них нічого не було, то й вони нікому не були винні ж і сантима, за їх висловом, бо пані Сібо щедро розкидала ж у своїй мові: „Ти ж моє ж серденько!“ казала вона чоловікові. Чому? Дарма було б питати її, як і про причину байдужости в релігійних справах. Пишаючись своїм бездоганним життям, пошаною шістьох чи сімох вулиць та повнотою влади, яку дав їм власник над будинком, вони потай зідхали, що не мають ще й ренти. Сібо скаржився, що ноги й руки йому крутить, а пані Сібо вболівала, що її бідний Сібо в такі літа мусить працювати. Настане день, коли дверник, проживши отак тридцять років, закидатиме урядові несправедливість і зажадає собі ордена Почесного Легіону! Раз-у-раз як вуличні сплітки приносили звістку, що така ось покоївка, вісім або десять років прослуживши, ховає вже під подушку духівницю на триста-чотириста франків дожиттьової ренти, по дверницьких знімались нарікання, які можуть дати уяву про заздрість, що жере нижчі прогресії в Парижі.
— Ох, нам-от уже такого не буде, щоб духівниця
