— Що ті є, труж мій? — спитав німець, перелякавшися схвильованого обличчя Понса.
— Усе тобі розкажу, але я прийшов із тобою обідати…
— Опітаті, опітаті! — скрикнув у захваті Шмуке. Та це неможлів! — додав він, згадавши за гастрономічні нахили свого приятеля.
Старий німець побачив тоді пані Сібо, що слухала за правом законної господині. Осяяний надхненням, що виникає тільки в серці справжнього приятеля, він підійшов до дверниці й вивів її на сходи.
— Пань Зіпо, топрій Понс любі топрі страф; пітійть у „Катран-пле“, візьмійть смашні опіт — аншуос, маґаронь. Сльофом, лікулівські опіт!
Який же це? — спитала пані Сібо.
— Ну, це пешень а-ля пуршуаз, — відказав Шмуке, — топрі ріп, пляшка фіна Порто і фсе, що є найкращі з ласіщ: ріжові котлет і копшені сал! Платіть, не кашійть нічого, я фам одам грош зафтра ранок.
Шмуке весело вернувся, притираючи руки, та обличчя його поволі схмарніло, коли слухав оповідання про лихо, що допіру в одну мить розчавило серце його приятеля. Шмуке спробував заспокоїти Понса, змальовуючи йому світ із свого погляду. Париж — це невгавуча буря, чоловіки й жінки мчать тут у скаженому вальсі, і не варт чогось вимагати від людей, що дивляться тільки на зовнішність, а ні ф середін, казав він. Розповів сотий раз, що три єдині учениці, яких він любив, яким сам був дорогий, для яких життя віддав би і від яких мав невеличку пенсію дев'ятсот франків, що з неї кожна сплачувала рівну частину, так забули, з року в рік, навідувати його, так скажено закрутились у вихорі паризького життя, що й не приймали вже його три роки, коли він з'являвся, (що правда, Шмуке з'являвся до цих вельможних пань о десятій годині вранці!) А ренту щотри місяці одержував у нотарів.
— А фтім, це солотій серця, — провадив він. — Сльофом, це мій маленькі святі Сесіль,
