Це було в день першої вистави, коли брали участь і струменти, на яких грав старий німець.
— Старий підупав, щось недобре з ним робиться, очі сумні, руки слабшають, — сказав Вільгельм Шваб, показуючи на Понса, що похмуро сідав до свого пюпітра.
— А це завші бувай у шістдесят рок, — відповів Шмуке.
Як і та мати з „Канонґатських хронік“, що підвела сина під розстріл, аби тільки ще одну добу з ним перебути, Шмуке теж ладен був пожертвувати Понсом ради втіхи — обідати з ним щодня.
— Усі в театрі турбуються, а наша перша балерина, панна Елоїза Брізту, навіть примітила, що й сякається він уже дуже тихо.
Старий музикант немов у ріг сурмив, коли сякався, так бо гучав у хустці його довгий дуплястий ніс. Цей шелест був причиною настирливих докорів кузенові Понсу з боку президентової.
— Багато б даф пі, щоп його розвашіть, сказав Шмуке, — нутьга його тошить.
— Їй-богу, — сказав Вільгельм Шваб, — пан Понс видається мені таким вищим проти нас, нещасних, що я навіть не зважився запросити його на весілля. Я женюся…
— Як-ше саме? — спитав Шмуке.
О, дуже чесно, — відповів Вільгельм, добачивши в чудернацькому питанні Шмуке жарт, до якого цей бездоганний християнин не був здатний.
— Ну, панове, на місця! — сказав, почувши три дзвінки, Понс, що оглядав у оркестрі свою маленьку армію.
Грали увертюру до „Нареченої диявола“, п'єси-феєрії, що мала вже двісті вистав. У першому анкракті Вільгельм та Шмуке лишились на самоті в порожній оркестрі. Атмосфера в залі сягала тридцять два ступні Реомюра.
— Розкашіть-ше мені фаш історій, — сказав Шмуке Вільгельмові.
— Стривайте, бачите он на авансцені юнака?.. Пізнаєте його?
