— Щось не фтямкі…
— Це через те, що він у жовтих рукавицях і сяє всіма проміннями чесноти; але це мій приятель Фріц Брунер, з Франкфурта на Майні.
— Той, що пріходіф то фас у оркестр тіфітісь на фістаф?
— Він самий. Правда, важко повірити в таку метаморфозу?
Цей герой обіцяної історії був із тих німців, яких обличчя виявляє заразом похмурий глум Ґетового Мефістофеля й лагідність романів блаженної пам'яти Огюста Ляфонтена, хитрощі й наївність, жадібність крамаря й мудру байдужість члена Жокей-Клюбу, а надто відразу, яка дає пистоля до рук Вертерові, не так від Шарльоти, як від німецьких принців знудьгованому. Це справді було типове німецьке обличчя — багато єврейства й багато простоти, дурощів і відваги, знання, що родить нудьгу, досвід, що його кожна дурниця розбиває, надужиток пивом та тютюном, а щоб усі ці противенства поєднати — диявольська іскра в прекрасних синіх стомлених очах. Одягнений із банкірською елегантністю, Фріц Брунер показував залі свою лису голову тіціянівського кольору, де з боків кучерявилось трохи жовто-гарячого волосся, що його розпуста й злидні йому залишили, щоб він мав змогу платити перукареві в день свого фінансового відродження. Його лице, колись вродливе та свіже, як лице Ісуса Христа в художників, прибрало різких відтінків, що від рудих вус та бороди здавались майже страшними. Чиста синь його очей потьмарніла в боротьбі з нудьгою. До того ж столика розпуста паризька покарбувала йому вії та обвід очей, де мати колись сп'яніло вбачала божественний відблиск свого погляду. Цей передчасний філософ, цей старий юнак був витвір своєї мачухи.
Тут починається цікава історія блудного сина з Франкфурта на Майні, найдивніша й найдивовижніша подія, що будь-коли траплялась у тому спокійному, хоч і центральному місті.
