Другого дня президент вийшов зараня, щоб одвідати кузена перед засіданням. Поява пана президента де-Марвіль, якого оповістила пані Сібо, була ціла подія. Понс, якому вперше за життя ця честь випадала, вже передчував винагороду.
— Я дізнався, кінець-кінцем, любий кузене, — сказав президент після звичайного вітання, — чому ви нас покинули. Ваша поведінка ще збільшує, коли це можливо, мою пошану до вас. З цього приводу не буду вам багато говорити. Всю прислугу я звільнив, дружина й дочка мої в розпачу; вони хочуть побачитися з вами, щоб порозумітися. Але в цій справі є один безневинний — це старий суддя; не карайте ж мене за вихватку нерозважливої дівчинки, що хотіла пообідати в Попіно, а надто тепер, коли я прошу у вас миру й усю вину перебираю на нас… Тридцять-шести-літня приязнь, хоч би вона й ущерблена, все ж має ще певні права. Ну, підписуйте мир і приходьте до нас сьогодні обідати…
Понс заплутався у велемовній відповіді й сказав наприкінці кузенові, що ввечері він буде на заручинах одного музиканта з своєї оркестри, який кидає к бісу флейту й робиться банкіром.
— Ну, так завтра.
— Графиня Попіно, кузене, ласкаво запросила мене таким приязним листом…
— Ну, так післязавтра… — вів президент.
