— Післязавтра товариш моєї першої флейти, один німець, пан Брунер, частує наречених, бо сам у них сьогодні буде…
— Отже який ви любий, коли доводиться сперечатись за приємність бачити вас у себе, — сказав президент. — Ну, так у ту неділю.
— Так ми ж обідаємо в пана Ґрафа, тестя моєї флейти…
— Ну, то в суботу! Тим часом заспокойте дівчину, вона вже й так свою провину оплакала. Бог вимагає тільки каяття, а ви хіба будете до бідненької Сесілі суворіший за вічного отця?..
Понс, за хибке зачеплений, пустився у вельми ввічливі вислови й провів президента аж на сходи. Через годину до Понса з'явилися президентові слуги; поводились вони цілком по-служницьки, злякано та влесливо — плакали! Мадлена відвела пана Понса вбік і рішуче впала йому до ніг.
— Це ж я, пане, все наробила, а ви, пане, знаєте, що я вас люблю, — сказала вона, розливаючись слізьми. — Через помсту, що в крові моїй кипить, усе це нещасне діло, пане, сталося. Ми втратимо наші пенсії!.. Я божевільна була, пане, не хочу тільки, щоб товариші через моє божевілля потерпіли… Добре бачу я тепер, що не судилося мені за вами бути. Я схаменулась, тоді я ображена була, але люблю вас, пане, й досі. Десять років я мріяла, щоб вам щастя дати й усього тут доглянути! Що то за чудова доля… Ох, коли б ви, пане, знали, як я вас люблю! Та ви, пане, мусіли догадатись про це по моїй злостивості. Якщо я завтра помру, то що знайдуть, пане?.. духівницю на вашу користь… а тож, пане, в моїй скрині, під збіжжям моїм!
Граючи на цю струну Мадлена розворушила самолюбство старого панича, яке завжди прокидається від навіяної любови, хоч би вона й не до серця була. Благородно простивши Мадлені, він і іншим вибачив та пообіцяв побалакати із своєю кузиною президентовою, щоб усі слуги залишились на місці. Понс із невимовною радістю почував, що всі його звиклі втіхи поновитися мають без жодної з його боку негідности.
