— Може це, випадково, перші гроші, що ви одержали за свою роботу? — спитала баронеса.
— Так, пані, за мистецьку роботу, бо я працював і за робітника…
— Ну, сподіваймося, що гроші моєї дочки принесуть вам щастя! — відповіла пані Гюло.
— І беріть їх, не вагаючись, — додав барон, бо Венцеслав усе тримав гаманця в руках, не ховаючи його. — Суму цю поверне нам якийсь великий пан, може й принц, який безперечно віддасть нам її з лихвою, аби придбати такий чудовий твір.
— О, я надто дорожу ним, тату, щоб будь-кому віддати його, хоч-би й принцові королівської крови.
— Я можу зробити для панни другу групу, кращу за цю…
— Це буде вже не та, — відповіла вона.
— Ну, приносьте, пане, ваші папери, і незабаром почуєте про мене, якщо ви відповідаєте всім моїм сподіванкам.
Почувши цю фразу, митець мусів прощатись. Уклонившись пані Гюло та Гортензії, що ради цього навмисно вернулись із саду, він пішов гуляти в Тюїльрі, не зважаючись вертатись до своєї мансарди, де тиран зразу обпаде його питаннями й вирве в нього таємницю.
Коханий Гортензії сотнями уявляв групи й статуї; почував у собі силу тесати мармур, як Канова, що трохи від цього не загинув, бо також був кволий. Гортензія перетворила його, ставши для нього видимим джерелом надхнення.
— Що це? — сказала баронеса дочці, — що все це значить?
— А це, мамусю, ти бачила зараз коханого кузини Бети, який, сподіваюся, став тепер моїм коханим… Але заплющ очі, вдавай, що нічого не знаєш. Боже мій, я-ж усе від тебе таїла, а зараз маю все тобі розказати…
— Ну, прощайте, діти мої, — скрикнув барон, цілуючи дочку й дружину. — Я може навідаюсь
