щоб здобути хліба, води, шмаття й мансарду! Ах, любенька моя, це-ж мучеництво! Це зсушило мене.
Раптом вона спинилась і втупила в сині очі пані Марнеф чорний погляд, що пройняв душу цієї гарної жінки, немов лезо кинджала пройшло їй у серце.
— Та навіщо казати? — скрикнула вона, сама собі докоряючи.
— Ах, я ніколи так багато не казала!.. Хто хитрував, на тому й окошиться!.. — додала вона після павзи, вживаючи вираз із дитячої мови. — Як це ви розумно сказали: нагострити зуби, щоб самому як-найбільше смикнути.
— Маєте рацію, — сказала пані Марнеф, яку цей приступ налякав і яка забула вже, що сама вирікла цього дотепа.
— Я справді вірю вам, любенька. А що-ж, життя наше не таке вже й довге, треба брати від нього, скільки можеш, і використовувати инших собі на втіху… Я зрозуміла це, дарма що молода! Я росла мазункою, батько мій женився з честолюбства, а мене майже забув, хоч раніш божествив мене, виховував мене, мов-би королівну! Моя бідна мати, що тішила мене чудовими мріями, померла з туги, коли я віддалася за дрібного урядовця з тисячею двісті франків платні, за старого й холодного тридцятидев'ятилітнього розпусника, зіпсованого, як каторжник, для якого я була тільки тим, чим і ви для своїх женихів були — засобом розжитись!.. І от я визнала, кінець-кінцем, що цей безчесник — найкращий з чоловіків. Він проміняв мене на брудних вуличних повій, але дає мені волю. Якщо він забирає собі всю платню, то ніколи й мене не питає, звідки в мене гроші беруться…
Вона й собі спинилась, почуваючи, що потік довірливости надто захопив її, та й пильна увага Лісбетина вразила її, то-ж вона визнала за по-
