— Води!.. Води!.. — скрикнула Лісбета, глянувши на малюнок, під яким прочитала: „Група, що належить панні Гюло д'Ерві“. — Води! Голова моя палає! Я божеволію!
Пані Марнеф принесла води; стара дівчина скинула чепця, розпустила своє чорне волосся й занурила голову в миску, яку тримала перед нею її нова подруга; кілька разів змочила чоло й спинила запалення, що в неї почалося. Після цього купання знову цілком себе опанувала.
— Ні слова, — сказала вона панії Марнеф, втираючись, — ні слова про все це… Бачите!.. я спокійна, все забуто, я думаю зовсім про инше!
— Завтра вона напевно буде в Шарантоні, — подумала пані Марнеф, дивлячись на лотарингку.
— Що робити? — вела Лісбета. — Бачите, моє янголятко, треба мовчати, схилити голову й іти до домовини, як вода в річці тече. Що мені почати? Хотілося-б на порох стерти всіх їх — Аделіну, дочку її, барона! Але що може бідна родичка проти цілої багатої родини?.. Те саме, як глиняний глечик боровся з чавунним.
— Так, ваша рація, — відповіла Валерія. — Треба тільки пильнувати, щоб собі як-найбільше смикнути. От вам паризьке життя.
— Де там, недовго мені жити, — сказала Лісбета, — якщо я втрачу цю дитину, якій довіку гадала бути за матір, з якою сподівалась прожити все своє життя…
Сльози навернулись їй на очі, і вона спинилась. Така чутливість у цієї дівчини, зробленої з сірки та вогню, кинула панію Марнеф у дріж.
— Але я знайшла вас, — сказала вона, взявши Валерію за руку, — це розрада в моєму великому нещасті… Ми дуже одна одну любитимемо; та й чому нам розлучатись? Суперницею я вам ніколи не буду. Мене ніхто вже не полюбить!.. Всі ті, що хотіли одружитися зі мною, ціляли в моїй особі на протекцію мого кузена… Мати таку енергію, що в рай вилізти можна, і обернути її на те,
