— Та ви зблідли, як мрець! — скрикнула Валерія. — Значить, щось таке єсть?.. Ох, дурна-ж я! Мати й дочка, певно, бояться, що ви станете на перешкоді цій любові, коли таяться від вас! — скрикнула пані Марнеф. — Та коли ви не жили з тим юнаком, то все це, любенька, для мене темніше за серце мого чоловіка…
— Ох, ви й не знаєте, — вела Лісбета, — ви не знаєте, які це підступи! Це останній, смертельний удар! А скільки зазнала я душевних ран! Ви не знаєте, що з того часу, як пам'ятаю себе, мене віддали в жертву Аделіні! Мене штовханами годували, а її пестили! Я ходила задрипанкою, а її вбирали, як панію. Я порпалась у саді, чистила городину, а її пальці тільки вборами грались!.. Вона вийшла за барона, сяяла при імператорському дворі, а я до 1809 року сиділа в своєму селі, чотири роки чекала відповідної партії; вони витягли мене звідти, тільки робітницю з мене зробили та в чоловіки мені добирали урядовців капітанів, похожих на дверників!.. Двадцять шість років частували мене своїми недоїдками… І от, як у старому заповіті — в бідного є одна овечка, єдине щастя його, і багатий, отари маючи, заздрить на вівцю бідного й викрадає її… не попередивши, не попросивши, Аделіна грабує моє щастя!.. Аделіно! Аделіно! Будеш ти в болоті, ще нижче від мене!.. Гортензія, яку я любила, обдурила мене… Барон… Ні, це неможливо. Слухайте, розкажіть мені ще раз усе, що там може бути правдою?
— Заспокойтесь, любенька…
— Валеріє, янголе мій, я заспокоюсь, — відповіла дивацька дівчина, сідаючи. — Тільки одне може вернути мені розум — дайте мені доказ!..
— Та у вашої-ж кузини Гортензії група „Самсон“, ось і малюнок її в одному журналі; вона купила її на свої заощадження, а барон, звичайно, ради користи свого майбутнього зятя, висуває його і всього добивається.
