як у тигра. Обличчям вона нагадувала відьму, як ми уявляємо її, зуби стиснула, щоб не цокотіли, і жахливий дріж смикав її тіло. Встромила скорчену руку між чепцем та волоссям і стиснула його, підтримуючи голову, що надто обважніла. Дим пожежі, що пустошила її, проходив, здавалось, крізь її зморшки, мов крізь безліч тріщин, що позападали від вулканічного вибуху. Видовище було величне.
— Ну, чого-ж ви спинились? — сказала вона глухо. — Я буду для вас тим, чим була для нього. О, я-б крови для нього не пошкодувала!..
— Так ви любите його?..
— Як свою дитину!..
— Ну, — мовила пані Марнеф, вільніше зідхнувши, — коли ви любите його, як свою дитину, то будете щасливою, бо-ж ви йому щастя зичите?
Лісбета замість відповіди кивнула головою так швидко, мов була божевільна.
— Він жениться через місяць з вашою кузиною в-перших.
— З Гортензією? — скрикнула стара дівчина, вдаривши себе в чоло й підводячись.
— А, так ви любите цього юнака? — спитала пані Марнеф.
— Любенька, тепер ми спільниці не на життя, а на смерть, — сказала панна Фішер. — Так, якщо ви маєте якісь прихильності, вони будуть для мене священні. Словом, ваші пороки стануть для мене чеснотою, бо мені ваші пороки потрібні!
— Так ви жили з ним? — скрикнула Валерія.
— Ні, я хотіла бути йому матір'ю…
— Ах, тоді я нічогісінько не розумію, — сказала Валерія. — Виходить, вас не образили й не піддурили, і ви повинні радіти, що він так добре жениться, що на дорогу вибився. Та й для вас уже добре кінчилось, що там! Наш митець що-дня буває в пані Гюло, коли ви в гості ходите…
— Аделіно!.. — подумала Лісбета. — О, Аделіно, ти мені за нього заплатиш, я зроблю тебе ще бридкішою за себе!..
