— Любенька моя, — сказала вона, бо вони обопільно взивали одна одну „любенькими“, — чому це ви досі не познайомили мене з своїм коханим?.. Чи знаєте ви, що незабаром він буде славетним?
— Він, славетним?
— Та тільки про нього й говорять!..
— Он що! — скрикнула Лісбета.
— Він має робити статую мого батька, і я дуже прислужуся для успіху його твору, бо пані Монкорне не може дати йому, як я, мініятюри Сена, шедевра, зробленого 1809 року, перед Ваґрамською кампанією, і подарованого моїй бідній матері, — словом, молодого, гарного Монкорне…
Сен та Оґюстен неподільно панували в мистецтві мініятюри за часів Імперії.
— Він має, кажете ви, любенька, робити статую?.. — спитала Лісбета.
— Дев'ять футів заввишки, військове міністерство замовило. Та що це! Чи не з місяця ви впали? Я розповідаю вам нові новини про нього! Та уряд дає графові Стейнбокові ательє й помешкання в Ґро-Калью, в мармуровому склепі: ваш поляк може й директором там буде — посада на дві тисячі франків, каблучка на палець…
— Звідки ви все це знаєте, коли я цього не знаю? — мовила нарешті Лісбета, стямившись після приголомшення.
— Слухайте, любенька кузино, Бето, — люб'язно сказала пані Марнеф, — чи здібні ви на віддану, навіки непорушну дружбу? Хочете, щоб ми були, як сестри? Чи можете заприсягнутись мені, що не матимете від мене жадних секретів, також як і я від вас, що будете моїм шпиком, як і я вашим буду?.. А найголовніше, чи можете заприсягнутись, що ніколи не зрадите мене ні моєму чоловікові, ні панові Гюло й ніколи не признаєтесь, що саме я вам це сказала…
Пані Марнеф урвала цю пікадорську вправу, кузина Бета перелякала її. Фізіономія лотарингки стала страшна. Її чорні, проникливі очі застигли,
