Барон уже безліч разів присягався, що між ним та панією Гюло все покінчено двадцять п'ять років тому.
— Кажуть, вона така вродлива! — відказала пані Марнеф, — я хочу доказів.
— Ви матимете їх, — мовив барон, радіючи від цього бажання, яким Валерія себе компромітувала.
— Але як? Мусите весь час коло мене бути, — відповіла Валерія.
Тоді Гектор примушений був викрити плани, що він здійснював на вулиці Вано, аби показати своїй Валерії, що гадає віддати їй ту половину життя, яка належить законній дружині, припускаючи, що день і ніч поділяють нарівно існування культурних людей. Сказав, що пристойним способом покине свою дружину, лишивши її самотою, тільки-но віддасть заміж дочку. Баронеса тоді весь час гаятиме в Гортензії та молодих Гюло, покірливости своєї дружини він був певен.
— З того часу, моє янголятко, моє справжнє життя, мій справжній дім буде на вулиці Вано.
— Боже мій, як ви розпоряджаєтесь мною!.. — сказа тоді пані Марнеф. — А чоловік мій?..
— Оте клоччя?
— Проти вас воно справді так… — відповіла вона сміючись.
Панії Марнеф страшенно захотілось побачити молодого графа Стейнбока, коли довідалась про його історію; може вона сподівалась одержати якусь коштівність, поки ще жила з ним під одним дахом. Цікавість її так сподобалась баронові, що Валерія заприсяглася ніколи й не глянути на Венцеслава. Але, одержавши в нагороду за відмову від цієї фантазії маленький чайний сервіз із старої, крихкої севрської порцеляни, вона заховала своє бажання в глибу серця, мов у пам'ятну книжку записала. То-ж одного разу, запросивши свою кузину Бету до себе пити каву, вона завела мову про її коханого, щоб дізнатись, чи можна без великої небезпеки з ним побачитись.
