— Добре, коли це посади, нагороди, все те, що ви можете здобути нам від уряду, але не можна-ж безчестити жінку, яку ви, як кажете, любите, — казала Валерія. — Инакше я вам не віритиму… — А мені хочеться вірити, — додавала вона з поглядом під святу Терезу, що зводить очі до неба.
З кожним подарунком треба було руйновати фортецю, переборювати сумління. Бідний барон брався на всілякі хитрощі, щоб підсунути якесь безділля, дуже дороге, одначе, і радів сам-собі, що натрапив нарешті на чесноту, знайшов втілення своїх мрій. В цьому примітивному, як він казав, подружжі він так само був богом, як і в себе вдома. Пан Марнеф, здавалось, і в думці не покладав, що Юпітер його міністерства має намір упасти на його дружину золотим дощем, і вдавав із себе лакея свого вельможного начальника.
Панії Марнеф, двадцятитрьохлітньої жінки, типової богобоязної міщанки, квітки, схованої на вулиці Дуаєне, не могла, звісно, торкнутись куртизанська розпуста й деморалізація, що викликали тепер у барона страшенну огиду, бо він не зазнав ще чару чесноти, що змагається, і полохлива Валерія давала йому змогу цією чеснотою втішатись до схочу, як співається в пісні.
Коли справа між Гектором та Валерією так стояла, ніхто вже не здивується, що Валерія дізналася від Гектора секрет про майбутнє одруження великого митця Стейнбока з Гортензією. Між закоханим, що не має прав, та жінкою, що не так легко згоджується стати коханкою, відбувається словесна й моральна боротьба, де слово часто зраджує думку, також як на змаганні рапіра переймається запалом дуельної шпаги. Найобережніша людина поводиться тоді так, як пан де-Тюрен. То-ж і барон натякав на цілковиту волю вчинків, що дасть йому доччине одружіння, відповідаючи люблячій Валерії, що не раз заявляла:
— Не розумію, як це можна зрадити з чоловіком, який не цілком нам належить!
