— Зовні я виглядаю цілком порядно, — вела пані Марнеф, поклавши руку на руку Лісбети, мов приймаючи від неї присягу, — я заміжня жінка, я незалежна в своєму житті до такої міри, що вранці, коли Марнефу, до міністерства йдучи, спадає в голову попрощатись зі мною, а двері до кімнати в мене замкнені, то він так собі й піде. Свою дитину він любить менше, ніж я тих мармурових дітей, що граються коло Річок у Тюїльрі. Якщо мене немає на обід, він любісінько обідає з куховаркою, бо куховарка цілком належить панові, а ввечері після обіду ніколи не вертається раніше, як о дванадцятій або першій годині. На лихо, ось рік уже, як я без покоївки, а це значить, що вже рік я вдовую… У мене була тільки одна любов, одне щастя… багатий бразилієць, що виїхав рік тому, єдиний мій гріх! Він поїхав спродати своє майно, перевести все на гроші, щоб улаштуватись у Франції. Що знайде він від своєї Валерії? Купу гною. Та це його причина, а не моя, чого він так забарився? Може він теж зазнав руїни, як і моя чеснота.
— Прощайте, любенька, — сказала раптом Лісбета. — Ми вже ніколи одна одну не покинемо. Я вас люблю, я вас шаную, — я ваша. Мій кузен докучає мені, щоб я перебралась до вашого майбутнього помешкання на вулиці Вано, а я не хотіла, бо добре розуміла причину цієї нової доброти…
