— А ви-б за мною стежили, знаю це, — сказала пані Марнеф.
— Оце й є причина його великодушности, — відказала Лісбета. — В Парижі добродійства здебільшого бувають спекуляцією, а невдячності — помстою!.. З бідною родичкою поводяться точнісінько, як з пацюками, яким кидають шматок сала. Я погоджусь на баронову пропозицію, бо будинок цей тепер мені гидкий. Що там, у нас обох досить розуму, ми зуміємо мовчати про те, що нам пошкодило-б, і казати те, що треба сказати. Отож, менше балачок, а дружба…
— Навіки непорушна!.. — весело скрикнула пані Марнеф від радости, що має охоронницю, вірницю, щось ніби чеснотливу тітку. — Слухайте, а барон добре впоряджає на вулиці Вано…
— Здається, — відповіла Лісбета. — Туди пішло тисяч з тридцять франків! Не знаю вже, де він їх узяв, бо співачка Жозефа видушила з нього всі соки. О, вам пощастило, — додала вона. — Барон ладен красти для тієї, що держить його серце в таких білих, отласних ручках, як ваші.
— Гаразд, любенька, — мовила пані Марнеф з повійською певністю, що походить тільки з безтурботности, — візьміть, будь ласка, з цієї обстави все, що може знадобитись вам на новому помешканні… комоду, дзеркальну шафу, килим, оббивку…
Очі Лісбетині поширились від безтямної радости, вона не зважувалась повірити в такий подарунок.
— Ви за хвилину зробили для мене більше, як багаті родичі за тридцять років! — скрикнула вона. — Вони й не подумали ніколи, чи є в мене меблі! Прийшовши до мене вперше кілька тижнів тому, барон зробив гримасу багатія, як побачив мої нестатки… Ну, спасибі, любенька, я віддячу вам за це, згодом побачите, як саме!
Валерія провела свою кузину Бету аж на сходи, де вони й поцілувались.
— Як від неї дхне мурашкою!.. — подумала гарна жінка, коли лишилась на самоті. — Я не буду часто
