цілуватись із своєю кузиною. Проте, обережніш, треба її придержати, вона буде корисна мені, допоможе мені забагатіти.
Як справжня паризька креолка, пані Марнеф гидувала працею, була ледача, як кицька, що бігає й плигає тільки в разі конечної потреби. Про неї, життя мусіло суспіль бути втіхою, а втіха мусіла бути без труднощів. Вона любила квітки, але тільки тоді, коли їх присилали їй. Не розуміла, навіщо бувати в театрі, коли немає для неї особисто цілої ложі та карети, щоб до театру їхати. Ці куртизанські смаки Валерія перебрала від матери, яку генерал Монкорне ущедряв підчас пробутку в Парижі й коло якої двадцять років усі чисто впадали; вона, марнотратниця, все згайнувала, все проїла в цих розкошах, яких програм загубився після Наполеонового падіння. Великі люди Імперії дорівнялись у своїх безумствах колишнього великопанства. За Реставрації дворянство весь час пам'ятало, що його бито й грабовано; то-ж, коли поминути два-три винятки, воно стало ощадливим, обережним, завбачливим, словом буржуазним і втратило величність. Потім 1830 рік довершив діло 1793-го. Тепер у Франції будуть великі імена, та не буде великих домів, коли не станеться політичних змін, які важко передбачити. На все лягає печатка особистости. Люди розсудливі бережуть своє багатство до смерти. Рід перестає щось важити.
Під могутнім натиском злиднів, що до живого тіла пекли Валерію того дня, коли вона, як висловився Марнеф, підчепила Гюло, молода жінка зважилася вжити свою красу, як засіб до багатства. Тому вона останніми днями почувала потребу мати коло себе, на взір матери, віддану приятельку, якій можна звірити те, з чим мусиш критись від покоївки, і яка-б діяла, ходила й думала за неї, — словом неокаяну душу, що примирилась із нерівним розподілом життя. Вона й сама, не гірш за Лісбету, зрозуміла, з якою метою
