фабрика могла гордитись хіба десь на провінціяльній промисловій виставці. Свічники, стінні лямпи, попільнички, люстра, годинник — стилем своїм нагадували кам'яні вироби. Круглий стіл, нерухомо встановлений посеред вітальні, був зроблений із мармуру, інкрустованого всіма ґатунками італійських та античних мармурів, привезених із Риму, де виробляються її мінералогічні карти, що нагадують зразки в кравця; він викликав захоплення в усіх буржуа, яких повними днями приймав у себе Кревель. Портрети небіжчиці пані Кревель, самого Кревеля, дочки його та зятя, що змалював П'єр Ґрасу, популярний серед буржуазії художник, якому Кревель був зобов'язаний своєю смішною байронічною позою, прикрашали стіни, по одному на кожній. Рями, що коштували тисячу франків кожна, дуже пасували до всіх цих кав'ярних розкошів, що на них справжній митець тільки плечима знизав-би.
Золото не минає найменшої нагоди показати свою глупоту. В Парижі досі було-б десять Венецій, якби колишні комерсанти мали той інстинкт великого, що відзначає італійців. За наших ще днів міланський негоціянт заповідає п'ятсот тисяч франків на позолоту величезної Мадони, що вінчає дуомську баню. Канова наказує в духівниці своєму братові збудувати церкву за чотири мільйони, а брат до цих грошей докидає щось і від себе. Чи додумається колись паризький буржуа (а всі вони, як і Ріве, щиро люблять Париж) спорудити дзвіниці, яких бракує на баштах Нотр-Дам? А полічіть суми, що дістала держава, забираючи спадщини, коли нема спадкоємців. Всю оздобу Парижа можна було-б закінчити коштом безглуздих виробів із пресованого картону й позолоченої глини та фальшивої скульптури, якими вже п'ятнадцять років постачають суб'єктів на зразок Кревеля.
Поруч вітальні був розкішний кабінет, умебльований столами й шафами, зробленими під Буля.
