— Знаєте, пані, де ми познайомились із добродієм Гюло?.. В наших коханок, пані.
— О, пане…
— У наших коханок, пані, — мелодраматично повторив Кревель і вийшов із позиції, щоб зробити жест правою рукою.
— Ну, й що потім, пане?.. — спокійно сказала баронеса на превелике здивування Кревелеві.
Душевної величи дрібні спокусники ніколи не розуміють.
— Я, хоч п'ять років уже вдовував, — вів Кревель таким тоном, ніби історію яку розповідати збирався, — але не хотів удруге женитися ради дочки, яку божествлю, а тим більше не хотів мати звязку в домі, дарма що в мене була тоді гарнесенька конторниця; і от я завівся, мовляв, маленькою п'ятнадцятилітньою робітницею чудової краси і, мушу признатись, закохався в неї до безтями. Отож, пані, я попросив свою рідну тітку, яку виписав з батьківщини (материну сестру) жити з цим чарівним створінням та наглядати, щоб вона лишилась доброзвичайною, скільки можливо було це в її… як сказати?.. непевному… ні, незаконному становищі!.. У дівчинки, що мала виразне покликання до музики, були вчителі, її виховано (треба-ж було їй діло дати!). Та крім того, я хотів бути для неї заразом і батьком, і добродієм, і — скажімо одверто — коханцем, хотів убити двох зайців, зробити гарне діло і здобути собі гарну приятельку. П'ять років я був щасливий. У малої був не голос, а цілий скарб для театру, і я не прибільшу, назвавши її Дюпре в спідниці. Я витрачав на неї дві тисячі франків річно, і це тільки для того, щоб розвинути в ній співацькі здібності. Через неї я божевільно кохався в музиці, мав для неї та для дочки ложу в Італійців. Я ходив туди по-черзі, день із Селестіною, день із Жозефою…
— Як, ця славетна співачка?
— Так пані, — гордовито відказав Кревель, — ця знаменита співачка зобов'язана мені всім… Нарешті, коли малій вийшло двадцять літ, 1834 року,
