до нього, докоряла, що працює надто повільно, що вибрав собі важкий фах. Вона не могла припустити, що моделі з червоного воску, фігурки, зразки орнаменту, шкіци мають якусь там ціну. Та хутко, сама своєю суворістю невдоволена, пробувала згладити сліди її дбайливістю, лагідністю та увагою. Бідний молодик, що стогнав, потрапивши в залежність від цієї мегери й під руку вогезької селянки, був захоплений такою материнською дбайливістю, що торкалась тільки його фізичного, матеріяльного життя. Він був, як та жінка, що прощає тиждень лихого поводження за пестощі хвилинного замирення. Отак панна Фішер забрала над цією душею абсолютну владу. Любов панувати, що лишилась у зародку в серці старої дівчини, хутко розвинулась. Вона могла задовольнити свої гордощі й потребу діяти: хіба-ж не мала вона в своїх руках істоту, яку могла сварити, напучувати, пестити, вщасливити, не боячись жадного суперництва? І гарне, і лихе в їй вдачі мало роботу. Коли часом вона й мучила бідного артиста, так зате виявляла до нього ніжність, подібну до чару степових квіток; вона раділа, коли в нього все було, ладна була-б життя віддати за нього; Венцеслав був цього певен. Як і всі прекрасні душі, бідний хлопець забував зло, хиби цієї дівчини, яка, до того-ж, розповіла йому своє життя, як вибачення своєї дикости, і пам'ятав він тільки добродійства. Якось стара дівчина, обурена тим, що Венцеслав блукав замість працювати, зробила йому сцену.
— Ви належите мені, — сказала вона йому. — Якщо ви чесний, то мусіли-б потурбуватись як-найшвидше віддати мені те, що винні…
Дворянин, у якому спахнула кров Стейнбоків, зблід.
— Боже мій! — сказала вона, — незабаром ми муситимемо жити на тридцять су, що заробляю я, бідна дівчина…
Обоє бідаки, розпалившись у словесній дуелі, повстали одне на одне, і тоді бідний артист уперше
