почав докоряти своїй добродіці за те, що від смерти його визволила, щоб улаштувати йому каторжне життя, гірше за небуття, де хоч спочинути можна, казав він. І заговорив про втечу.
— Тікати!.. — скрикнула стара дівчина. — Ах, правду казав пан Ріве!
І вона рішуче з'ясувала полякові, як можна його в двадцять чотири години завдати до в'язниці на решту днів його життя. Цього він аж ніяк не сподівався. Чорна меланхолія й мовчанка опанувала Стейнбока. Другого дня вночі Лісбета, почувши приготовини до самогубства, пішла до свого пансіонера й подала йому судову справу та розписку.
— Візьміть це, дитино моя, і простіть мене! — сказала вона з слізьми на очах, — будьте щасливі, покиньте мене, я вас занадто мучу; але скажіть мені, що ви иноді згадуватимете про бідну дівчину, яка допомагала вам вибитись на шлях. Що-ж поробиш! Ви сами причина моїх поганих вчинків: я можу вмерти, а що з вами буде без мене?.. Ось чому мені так не терпиться, щоб ви виробляли речі, які можна продавати. Я зовсім не правлю з вас своїх грошей, де там!.. Я боюся ваших лінощів, які ви звете мріями, ваших думок, що відбирають стільки годин, коли ви в небо дивитесь, і мені хотілося-б укорінити у вас звичку до праці.
Це сказано з притиском, поглядом, слізьми та виглядом, що пройняли благородного артиста; він обійняв свою добродійку, пригорнув її до свого серця й поцілував у чоло.
— Хай папери будуть у вас, — сказав він якось весело. — Навіщо вам завдавати мене у Кліші? Хіба я й тут не в'язень своєї вдячности?
Під впливом цього епізоду їхнього спільного й потайного життя, що стався тому півроку, Венцеслав зробив три речі: печатку, що лишилась у Гортензії, групу, виставлену в торговця рідкощами, та чудового годинника, якого він цю мить кінчав, бо закручував уже останні гайки в моделі.
