Годинник цей являв собою дванадцять Годин, чудово означених дванадцятьма жіночими постатями, які линули в такому шаленому та швидкому танцеві, що три Амури, на купу квіток і овочів вилізши, змогли затримати на бігу тільки північну Годину, якої подерта хламида лишилась у руках найсміливішого Амура. Все це спиралось на круглий цоколь, обведений чудовим орнаментом із фантастичних тварин. Годину показувано в дивоглядному роті, роззявленому від позіхання. Кожна година була майстерно вигаданим символом, що означував відповідну їй звичайну працю.
Тепер легко збагнути ту надзвичайну прихильність, що панна Фішер почувала до свого лівонця — вона хотіла бачити його щасливим, а він нидів і чахнув у мансарді. Причина цього жахливого становища цілком зрозуміла. Лотарінгка доглядала цю північну дитину з ніжністю матери, з ревнощами жінки й з мудрістю дракона; то-ж вона пильнувала, щоб жадного безумства чи безпутства з ним не могло трапитись, і завжди лишала його без грошей. Їй хотілося зберегти для себе свою жертву й товариша чеснотливим, яким він був поневолі, вона не розуміла варварства цього безглуздого бажання, бо сама звикла до всіляких обмежень. Вона так любила Стейнбока, що не брала його собі в дружини, але любила занадто, щоб віддати його иншій жінці; з ролею матери вона примиритися не могла, але почувала себе божевільною, коли думала про иншу ролю. Ці противенства, ці люті ревнощі, це щастя володіти чоловіком надмірно хвилювали серце старої дівчини. Вже чотири роки по-справжньому закохана, вона голубила божевільну надію, що й далі триматиме це безглузде й безпорадне життя, де своєю упертістю вона могла призвести до загину того, кого звала своєю дитиною. Від боротьби своїх інстинктів та розуму вона ставала несправедлива й тиранічна. Вона мстилась над цим молодиком за те, що не була ні молода, ні гарна, ні багата; потім, після
