кожної помсти, визначаючи сама собі свої помилки, вдавалась до покори, до безкрайніх ніжностів. Жертви своєму божкові могла приносити тільки після того, як показала свою могутність ударами сокири. Словом, це була Шекспірова „Буря“ навиворіт, Калібан — господар над Арієлем та Просперо. Що-ж до нещасного молодика з високими думками, задумливого, схильного до лінощів, то в його очах, як у левів, замкнених у Ботанічному Саді, відсвічувала пустиня, яку заступниця його створила в його душі. Силувана праця, що Лісбета від нього вимагала, не задовольняла потреб його серця. Його нудьга оберталась у фізичну недугу, і він нидів, не маючи змоги попросити, не вміючи здобути грошей на розвагу, часто для нього конечну. Иноді, днями енергії, коли почуття власного лиха збільшувала його розпач, він дивився на Лісбету так, як спраглий мандрівник на неплідному березі мусить дивитись на солонувату воду. Ці гіркі овочі убозства й відлюдництва в Парижі Лісбета смакувала, як втіхи. То-ж вона з жахом передбачала, що малесенька пристрасть може відібрати від неї раба. Часом вона шкодувала, що своєю тиранією та докорами силує цього поета вибитись на великого скульптора дрібних річей, даючи йому, отже, спосіб обходитись потім без неї.
Другого дня ці три існування, такі різні й такі дійсно нещасні — існування розпачливої матери, подружжя Марнеф та бідолашнього вигнанця, — мусіли дізнати вплив наївної пристрасти Гортензії та незвичайної розвязки, якої мав дійти барон у своїй нещасливій пристрасті до Жозефи.
