— Ну, вона житиме тепер на вулиці Віль-д'Евек у готелі, що їй подарував, кажуть, герцог д'Ерувіль, — пошепки відповів швайцар.
Запитавши ще номер цього готелю, барон узяв „мілорда“ й під'їхав до одного з тих модерних будинків з подвійними дверима, де в усьому, починаючи від газових ліхтарів, знати розкоші.
Барон у своєму синьому сукняному сурдуті, білій краватці, нанкових панталонах, лакових чоботях та добре накрахмаленому жабо справив за запізнілого гостя в очах дверника цього нового Едема. Його хапливість, його хода — все потверджувало цю дверникову думку.
На дзвінок дверника в перестилі з'явився лакей. Цей лакей, новий як і готель, впустив барона, що сказав йому голосом, відповідним до власного жесту:
— Передайте цю картку панні Жозефі…
Patito машинально оглянув кімнату, де він був, і побачив, що це почекальня, де повно квіток і якої обстава мусіла коштувати чотири тисячі екю по сто су. Лакей, повернувсь, попросив добродія зайти до вітальні й почекати, поки встануть з-за столу пити каву.
Дарма що барон знав розкіш Імперії, яка, певно, належала до найчудовніших і якої утвори, коли й не були довговічні, то коштували від цього не менше божевільних грошей — він був мов засліплений, приголомшений у цій вітальні, якої три вікна виходили в феєричний сад, один з тих садів, що фабрикуються за один місяць, наносивши ґрунту та пересадивши квітки й газони, вирощені, мабуть, хемічним способом. Він любувався не тільки на забаганки, позолоту, коштовну скульптуру в так званому стилі Помпадур, чудесні матерії, які перший-кращий вискочень-крамар може замовити й одержати за своє золото, а й на те, що тільки принці здібні вибрати, знайти, оплатити й показати — дві картини Греза й дві Ватто, дві голівки Ван-Діка, два пейзажі Рюісдаля, два — Гуапра, одного Рембрандта й одного Гольбейна, Мурілло й Тіціян, два
