Тенірси й два Метцю, одного Ван-Хусума й Абраама Міньйона, — словом, на двісті тисяч франків картин у чудових рамах, що коштували мало-що менше від полотен.
— А, розумієш тепер, тюхтію? — сказала Жозефа.
Підкравшись навшпиньки з глухих дверей по перському килимові, вона спіймала свого прихильника в стані того сторопіння, коли в ушах такий похоронний дзвін стоїть, що нічого крім нього й не чути.
Слово „тюхтій“, сказане особі, що посідала в уряді таке високе становище, слово, що чудово змальовує зухвалість, з якою ці створіння принижують найбільших людей, прип'яло барона до місця. Жозефа, вся в білому та в жовтому, була так пишно прибрана для цього свята, що навіть серед цих неймовірних розкошів блищала, як рідкосна коштовність.
— А правда гарно? — вела вона. — Герцог поклав на це весь заробіток від одного пайового підприємства, якого акції продано з підвищенням. Не дурень, мій маленький герцог? Тільки колишнє великопанство вміє переміняти кам'яне вугілля в золото. Перед обідом нотар приніс мені підписати купчий лист разом з розпискою про одержання вартости. Там у мене все панство: д'Еґріньйон, Растіньяк, Максім, Ленонкур, Вернейль, Лагинський, Рошфід, ля-Пальферін, а з банкірів — Нусінґен та дю-Тільє, потім Антонія, Малага, Карабін та ля-Шонц; всі вони співчувають твоєму нещастю. Так, старенький мій, тебе запрошено, але з умовою — випити негайно дві пляшки угорського, шампанського або капського вина, щоб догнати їх. Ми, мій любий, тут так набрались, що оперу не можна було не відкласти, директор мій п'яний, як хлющ, до чортиків допився.
— О, Жозефо!.. — скрикнув барон.
— Яке безглуздя, — порозуміватися! — урвала вона, посміхаючись. — Подумай, чи варт ти шістьсот
