— Вибачте, пане, це зроблено цього року, — відповіла вона тихенько, — я саме й пришла вас попросити, якщо ви погодитесь на мою ціну, прислати до нас митця, бо він може дістати досить поважні замовлення.
— Якщо він візьме тисячу двісті франків, то що лишиться мені? Я-ж торгівець — лагідно мовив крамар.
— Ах, правда, — трохи зневажливо відказала дівчина.
— Ах, панно, беріть! Я порозуміюся з торгівцем, — скрикнув лівонець, нестямлячись.
Заворожений величною красотою Гортензії та любов'ю до мистецтв, що вона виявляла, він додав:
— Групу цю зробив я, і вже півтора тижні захожу сюди тричі на день подивитись, чи не визнає хто її вартість та чи не купуватиме її. Ви перша моя прихильниця, візьміть її!
— Приходьте, пане, разом з торгівцем через годину… Ось картка мого батька, — відповіла Гортензія.
Побачивши, що торгівець вийшов у сусідню кімнату запакувати групу, вона пошепки додала на превелике здивування митцеві, якому здалося, що бачить сон:
— Ради вашого майбутнього, пане Венцеслав, не показуйте цієї картки, не називайте імени вашого покупця панні Фішер, бо це наша кузина.
Слова „наша кузина“ засліпили артиста; він ніби зазирнув у рай, побачивши одну з Єв, що звідти впала. Він мріяв про прекрасну кузину, про яку казала йому Лісбета, так само як і Гортензія мріяла про коханого своєї кузини, і коли вона ввійшла, він подумав: „Ах, якби й вона така була!“
Можна зрозуміти погляд, яким скинулись коханці, — це було полум'я, бо в чеснотному коханні немає жадного лицемірства.
— Ну, що ти там робиш? — спитав батько в дочки.
— Витратила тисячу двісті франків своїх заощаджень, от що!
