підійшов чужинець і сказав, кинувши Елен посмішку, де воднораз було щось пекельне й небесне:
— Ви — ангел милосердя, ви навіть убійника не злякалися. Ходімо ж, коли ви так хочете доручити мені свою долю.
— Незрозуміла річ! — скрикнув батько.
Маркіза якось незвичайно глянула на дочку й розкрила їй обійми. Елен кинулась до неї, плачучи.
— Прощай, — сказала вона, — прощай, мамо!
Тоді сміливо подала знак чужинцеві, що аж здригнувся. Поцілувавши руку батькові, потім хутко, але байдуже, Моіну та малого Абеля, вона вийшла з убійником.
— Де вони пішли? — скрикнув генерал, дослухаючись до кроків двох утікачів. — Пані, — додав він, звертаючись до жінки, — мені здається, я марю; в цій пригоді є якась таємниця. Ви мусите знати її.
Маркіза здригнулася.
— Вже якийсь час, — відповіла вона, — ваша дочка стала надзвичайно романтичною і на диво екзальтованою. Не зважаючи на мої спроби побороти цей нахил у її вдачі…
— Це неясно…
Але в саду йому почулися кроки дочки й чужинця, тож генерал урвав сам себе і рвучко відчинив вікно.
— Елен! — гукнув він.
Цей голос загубився в ночі, як марне пророцтво. Промовивши це ім'я, на яке ніхто в світі вже не обзивався, генерал немов чарами розбив завороження, яке навіяла йому диявольська сила. В очах йому знову заблищав розум. Він виразно уявив сцену, яка щойно відбулася, і прокляв своє безсилля, якого не розумів. Від серця в голову й ноги йому пройшла гаряча дрижа, він знову став сам собою, страшним, прагнущим помсти, і закричав жахливо:
— Рятуйте! Рятуйте!
Підбіг до сонетки, смикнув її так, ніби хотів порвати після того, як пролунали тривожні дзвінки. Всі слуги посхоплювались. А він, усе кричачи, відчинив вікна на вулицю, гукнув жандармів, схопив пістолети, вистрелив з них, щоб швидше наспіла варта, щоб швидше прийшли слуги
171
