вітря шапки, каноніри тупотіли ногами, кожен рухався, ревів, свистів, клявся. Від фанатичного прояву цієї радості генерал занепокоївся й спохмурнів. Приписуючи ці почуття якійсь жахливій таємниці, він, тільки но зміг вимовити слово, зразу спитав: «Моя дочка! Де вона?» — Корсар, глянувши на генерала тим глибоким поглядом, що з невідомої причини збурював і найбезстрашніші душі, примусив його замовкнути, на велике задоволення матросам, яким приємно було побачити, що могутність їхнього начальника поширюється на всіх, повів генерала сходами вниз і спинився перед дверима однієї каюти, які відчинив, промовивши:
— Ось вона!
Потім зник, лишивши генерала в якомусь остовпінні перед картиною, що стала перед його очима. Почувши, що двері різко відчинялися, Елен підвелася з канапи, на якій лежала, але побачила маркіза й скрикнула від здивування. Вона так змінилася, що треба було батьківських очей, щоб пізнати її. Тропічне сонце засмалило її біле обличчя до брунатного кольору, того чудового кольору, який повивав її чарами східної поезії і надавав величного вигляду, владної твердості, глибокого почуття, яке мусіло вразити і найгрубішу душу. Її довге розпущене волосся, спадаючи широкими хвилями на благородну шию, додавало гордості і могутності цьому обличчю. В її позі і в руху видно було свідомість своєї сили. Від переможного задоволення їй злегка роздулися рожеві ніздрі, і спокійне щастя позначилося на всіх рисах її краси. У ній була заразом якась ніжність дівчини й та гордість, що властива коханкам. Рабиня й владарка, вона з власної волі скорялась, бо могла б і керувати. Одягнута була з чарівною і виборною пишністю. Вбрання мала з індійського серпанку, але канапа й подушки були кашемірові, перський килим прикрашав підлогу її великої каюти, четверо її дітей гралися коло її ніг, будуючи цяцькові замки з перлового намиста, з коштовностей, з дорогоцінних речей. У кількох вазах севрської порцеляни з малюваннями панії Жакото стояли рідкісні запашні квіти — мексіканський
182
