Коли над високою лінією, накресленою в повітрі будинками, показалася ряба голова гнідого коня, Кароліна здригнулася і піднялася навшпиньки, силкуючись пізнати білі віжки та колір тильбюрі. Це був він! Роже завертає за ріг вулиці, бачить балкон, хльоскає батогом коня, що мчить і під'їздить до брондзованих дверей, до яких кінь так само звик, як і його хазяїн. Двері до помешкання покоївка вже заздалегідь йому відчинила, почувши радісні вигуки своєї господині. Роже кидається до залу, обнімає Кароліну, цілує її з таким поривом почуття, який завжди буває наслідком нечастих побачень між закоханими. Він її веде, чи, краще сказати, вони йдуть з обопільного бажання, хоч і тримаючи одне одного в обіймах, до тої чудової кімнати, тихої та запашної. Тут вони посідали на канапу перед каміном і мовчки дивилися одне на одного з хвилину, висловлюючи щастя тільки міцним потиском рук, переказуючи одне одному свої думки довгим поглядом.
— Так, це він, — сказала вона, кінець-кінцем, — так, це ти. А чи знаєш ти, що ось уже три довгі дні, як я тебе не бачила… Це ціла вічність! Але що тобі? В тебе яке горе?
— Бідна моя Кароліна…
— Ох, уже «бідна моя Кароліна»…
— Ні, не смійся, мій ангеле, нам не можна сьогодні ввечері їхати до Фейдо[1].
Кароліна злегка похмурніла, але її обличчя зразу прояснилось.
— Я просто дурненька! Як я можу думати про театр, коли бачу тебе? Бачити тебе — це моя єдина, улюблена розвага! — скрикнула вона, проводячи рукою по волоссі Роже.
— Я мушу піти до генерального прокурора, у нас зараз делікатна справа. Він зустрів мене в суді, а що виступатиму в цій справі я, він запросив мене пообідати з ним; але, моя кохана, ти можеш поїхати до Фейдо з матір'ю; я приїду до вас, коли нарада завчасу скінчиться.
231
- ↑ Один з паризьких театрів.
