— Їхати до театру без тебе! — скрикнула вона здивовано. — Без тебе розважатися!.. О, мій Роже, тебе не варт і цілувати, — додала вона, кидаючись йому на шию наівним і заразом пристрасним рухом.
— Кароліно, я мушу зайти додому передягтися; Маре далеко, а мені ще треба закінчити кілька справ.
— Зважайте на свої слова, пане, — сказала Кароліна. — Мама казала мені, що коли чоловіки починають говорити з нами про справи, вони вже не люблять нас.
— Кароліно, хіба я не прийшов, хіба не вирвав годинку в моєї немилосердної.
— Цить!.. — мовила вона, приклавши пальця до вуст Роже. — Хіба не бачиш, що я жартую?
Ту хвилину вони обоє вернулися до залу. Роже побачив тут меблі, що їх уранці приніс столяр — старі п'яльці з рожевого дерева, що на них вишиваючи Кароліна утримувала себе й матір, коли вони мешкали на вулиці Турніке-де-Сен-Жан, були тепер поновлені, і на них уже нап'ято тюлеву сукню з намальованим взірцем.
— Ну, мій добрий друже, я сьогодні ввечері працюватиму. Вишиваючи, я знов переживаю ті перші дні, коли ти проходив повз мене, не мовивши й слова, але поглядаючи на мене, ті дні, коли спогад про твої погляди не давав мені заснути цілу ніч! О, мої любі п'яльці, найкраще умеблювання мого залу, хоч і не ти мені їх подарував! Ти не знаєш, — сказала вона, сідаючи на коліна до Роже, що, не здоліючи побороти свого хвилювання, впав у крісло. — Тож вислухай мене, я хочу роздавати бідним усе, що зароблю своїм вишиванням. Ти зробив мене багатою. Як я люблю гарненький маєток Бельфей, і не тому, що він такий, а тому, що ти його мені подарував. Але скажи, мій Роже, мені хотілося б, щоб мене звали Кароліною де-Бельфей, чи це можливо? Ти мусиш знати: чи це законно і чи це дозволенно?
Побачивши посмішку згоди на устах у Роже, що ненавидів прізвище Крошар, Кароліна схопилась, б'ючи в долоні.
— Мені здається, — скрикнула вона, — що тоді я буду
232
