— Замість почувати себе тим, чим я був проти нього з громадського погляду, — сказав по паузі генеральний консул, — тобто комашиною проти орла, я переймався в присутності графа якимсь непевним почуттям, що його лише тепер можу пояснити. Геніальні люди (він гречно вклонився послові, славетній жінці й двом парижанам), справжні державні діячі, поети, генерал, що командував арміями, взагалі дійсно великі люди — завжди бувають прості, і ця простота ставить нас ніби на однаковий з ними рівень. Ви, що стоїте вище за нас розумом, ви мабуть спостерігали, — сказав він, звертаючись до своїх гостей, — як зменшує почуття моральні відстані, утворені суспільством. Якщо ми розумово стоїмо й нижче від вас, то можемо дорівнятися вас відданістю в дружбі. Температурою наших серць (даруйте мені цей вислів) я почував себе таким близьким до свого патрона, яким далеким був від нього своїм чином та знанням. До того ж, душа має свою прозірливість, вона зачуває в іншому горе, смуток, щастя, неприязнь, ненависть. Я невиразно відчув, що стою перед якоюсь таємницею, помітивши на обличчі в графа ті самі ознаки, що я спостерігав і в дядька. Доброчесні вправи, ясна совість, чистота думок перетворили обличчя мого дядька, яке з бридкого стало прекрасним. На графі я помітив цю метаморфозу навпаки: коли вперше глянув на нього, мені здалося, що йому років п'ятдесят; уважніше придивившись, я викрив у ньому молодість, поховану під крижаною заслоною глибокого горя, під утомою від упертої праці, під гарячими красками якоїсь нещасливої пристрасті. На якесь дядькове слово очі в графа знову набули свіжості барвінку, на обличчі пройшла захоплена посмішка, і я побачив, здавалось мені, його справжній вік — сорок років. Ці спостереження я зробив не тоді, а далеко згодом, пригадуючи всі деталі свого першого візиту.
До кімнати ввійшов лакей, несучи тацю з сніданком для графа.
— Я не наказував подавати сніданок, — сказав граф, — поставте це й покажіть панові його помешкання.
Я пішов за лакеєм, що провів мене до гарного помеш-
