кання, розташованого під терасою, між парадним подвір'ям і господарськими будівлями, над тією галереєю, що нею кухні сполучалися з головними сходами готеля. Повертаючись до графового кабінету, я почув, ще не відчинивши двері, що мій дядько так атестував мене:
— Схибити він може, бо в нього гаряче серце, та й усі ми можемо чесно помилятися, але пороку в ньому немає.
— Ну, як? — приязно кинув на мене оком граф, — чи до вподоби вам там, скажіть? Ця казарма така велика, що як вам буде незручно жити там, я оселю вас десь інде.
— В дядьковій господі я мав лише одну кімнату, — відказав я.
— Ну, сьогодні ввечері ви зможете й улаштуватись, — сказав мені граф, — адже, щоб перевезти сюди ваші речі, як воно звичайно буває в студентів, вам вистачить одного візника. Сьогодні ж ми пообідаємо всі разом, утрьох, — додав він, глянувши на мого дядька.
Поруч графового кабінету була розкішна бібліотека; він повів нас туди й показав мені невеличку, гарно вбрану кімнату з малюнками на стінах, що колись, певне, була за молільню.
— Ось ваша келія, — промовив він до мене, — тут ви перебуватимете, коли вам доведеться працювати зо мною, бо ви не будете самостійні.
Тут він докладно розказав мені про характер роботи, що мені доведеться виконувати, про те, скільки часу я маю на це витрачати; слухаючи його, я відчув у ньому великого політичного вихователя. Щось із місяць пішло в мене на те, щоб оббутися серед нового оточення й людей, засвоїти ті обов'язки, що накладало на мене нове становище, і призвичаїтись до графа. Секретар конче мусить спостерігати ту людину, що користується з його послуг. Смаки, пристрасті, вдача, манії цієї людини стають для нього за об'єкт мимовільного вивчення. Спілка цих двох розумів — це заразом щось більше й менше від подружжя. Три місяці обидва, граф Октав і я, пильно досліджували одне одного. Я дуже здивувався, коли довідався, що графові тільки тридцять сімь років. Суто зовнішній спокій його життя й обач-
