раст двох таких відмінних поглядів — погляду щасливої людини і погляду нещасної. Двічі чи тричі в такі хвилини він брав мене за руку й, ведучи поруч себе, казав: «Про що ви хочете спитати мене?» — замість того, щоб перелити своє щастя в моє серце, яке поривалося до нього. Проте, дедалі частіше, особливо з того часу, як я міг уже заступати його в роботі й складати за нього доповіді, безталанний цілі години вистоював серед саду коло оточеного півколом розкішних квітів чудового мармурового басейну, пильнуючи метушні золотих рибок. Цей державний діяч, здавалось, цілком захоплювався такою механічною розвагою, як кришити рибкам хліб.
І ось як виявилась драма його внутрішнього життя, бурхливого й спустошеного, де, як в одному з кіл, про яке забув Даєте в своєму «Пеклі», зароджувались жахливі радості.
Генеральний консул зробив паузу.
«Одного з понеділків, — почав він далі, — трапилося так, що пан де-Гранвіль і пан де-Серізі, тоді віцепрезиденти державної ради, прийшли до графа Октава на засідання. Утрьох вони складали комісію, в якій я секретарював. Граф уже призначив мене за авдитора[1] державної ради. Всі матеріали, потрібні для дослідження політичної справи, конфіденціально дорученої цим трьом особам, були напоготові на одному з довгих столів нашої бібліотеки. Де-Гранвіль і де-Серізі поклалися на графа Октава щодо попереднього розгляду цих документів. Щоб не носитися з ними знову до пана де-Серізі, що головував у комісії, вони умовились зібратися на вулиці Пеєн. Тюільрійський кабінет надавав значної ваги цій роботі, яка припала головно на мене і завдяки якій я того ж року був призначений на рекетмайстра[2].
Хоч де-Гранвіль і де-Серізі, своїми звичками дуже подібні до мого патрона, завжди обідали в себе вдома, але наше засідання так затяглося, що лакей нарешті покликав мене,
