щоб сповістити, що вже дві години, як у вітальні нас чекають кюре з церкви св. Павла та з Білих Мантій.
Була вже дев'ята година!
— Отже, панове, вам доведеться пообідати вкупи з духівництвом! — сміючись, сказав граф Октав до своїх колег. — Не знаю, чи пересилить де-Гранвіль свою огиду до сутани?..
— Це залежатиме від того, що це за кюре!
— О, один з них — мій дядько, а другий — абат Годрон, — відповів я. — Не бійтеся, абат Фонтенон уже не вікарій у церкві св. Павла!
— Та що ж, пообідаємо! — відповів де-Гранвіль. — Мені верне з душі від святих, але я не знаю нікого приємнішого за справді побожну людину.
Ми перейшли до вітальні. Обід був чудовий. Люди високо освічені, політичні діячі, що через свою професію набувають великого досвіду й звички володіти словом, — вони чудові оповідачі, якщо вміють оповідати. Середини тут не буває — вони або цілком незграбні на слові, абож блискучі. У цій чарівній грі князь Меттерніх[1] так само сильний, як і Шарль Нодьє[2]. Відшліфовані, як діамант, дотепи державних діячів завжди перейняті глибиною і чіткістю, в них усе блищить, усе іскриться. Бездоганно додержуючи пристойності серед цих високопоставлених людей, мій дядько дав волю своєму розумові, делікатному, глибоко лагідному й заразом гострому, як то буває в людей, що звикли крити думки під одягом свого сану. Будьте певні, що в цій розмові не було ні вульгарності, ні пустословства; як на мене, то вона впливала на душу, як музика Россіні. Абат Годрон, як сказав це граф де-Гранвіль, більш скидався на св. Петра, ніж на св. Павла, — глибоковірний селянин, чотирикутній завширшки й заввишки, цей священицький бик, геть зовсім нетямущий у світських та літературних справах, пожвавив розмову несподіваними запитаннями й наівними подивами. Наприкінці мова зайшла про невигойну виразку суспільного ладу, про те, що й нас зараз
