Перейти до вмісту

Сторінка:Бальзак. Тридцятилітня жінка (1934).djvu/352

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

прикрасою душі? В її побожності бриніла дитяча радість, бо все, навіть релігія, було поезією для цього наівного серця. Майбутнє в її уяві було безконечним святом. Вона була невинна й чиста, ніяке безумство не турбувало її снів. Сором і туга ніколи не затьмарювали її обличчя і не заступали слізьми очей. Вона навіть не старалась розгадати таємницю хвилювання, що мимохіть охоплювало її чудового весняного дня. Зрештою, вона почувала себе слабою, призначеною до покори й чекала шлюбу, не бажаючи його. Її безжурна уява не знала зіпсуття, може бути й доконечного, яке прищеплює література малюнками пристрастей; вона нічого не розуміла в світі й не відала про жодну з небезпек суспільства. Люба дитина так мало страждала, що їй не було на чому виявити свою мужність. Одно слово, можна сказати, що вона з своєю чистотою сміливо могла б ходити серед гадюк, як живий образ тої ідеальної Невинності, яку змалював відомий художник. Жодне чоло в світі не було ніколи таким безхмарним і веселим, як у неї. І ніколи ще жодні уста не вимовляли так наівно найнепевніших запитань. Ми з нею були, як два брати. А через рік я сказав їй у садку цього самого готеля, коли ми кидали крихти в басейн золотим рибкам:

— Чи хочеш бути моєю дружиною? Зо мною ти робитимеш усе, що забажаєш, а як одружишся з іншим, він зробить тебе нещасною.

— Мамо, — звернулась вона до моєї матері, що саме підійшла до нас, — ми з Октавом хочемо одружитися!

— Це в сімнадцять років? — відповіла моя мати. — Ні, ви заждіть хоч півтора роки, і якщо й тоді одне одному будете подобатись, то й одружитесь, поєднавши і кохання, і вигоду, бо ви ж рівні родом і заможністю!

Коли мені стало двадцять шість років, а Оноріні дев'ятнадцять, ми з нею одружилися. З пошани до батьків, старих людей колишнього двору, ми не переробляли цього готеля за сучасною модою, не міняли його обстанови, а лишилися в ньому, як були доти, — дітьми. Проте, я виходив у світ, привчав свою дружину до суспільного життя і вважав за свій обов'язок освічувати її. Згодом я усвідо-