мив, що шлюби, взяті в подібних до наших обставинах, мають підводний камінь, об який розбиваються, мабуть, багато прихильностей, багато обачностей, багато життів. Чоловік робиться педагогом, учителем, якщо хочете, і кохання гине від виховавчого догляду, що рано чи пізно ображає, бо дружина, молода й гарна, розумна й весела, не припускає якоїсь вищості над тим, чим її обдарувала природа. Може я помилявся? Може на важких початках родинного життя я взяв менторський тон? А може, навпаки, моя помилка в тому, що я цілком поклався на цю невинну душу і не пильнував її досить уважно, адже обурення в ній здавалося мені неможливим? Лишенько! Ні в політиці, ні в родинному житті ще й досі не знають, через що гинуть держави і щастя — через надмірну довірливість чи через надмірну суворість. А може чоловік не здійснив для Оноріни її дівочих мрій? Та хіба можна знати днями щастя, які саме правила ти не виконав?»
Я пригадую лише загальний зміст закидів, що їх граф робив сам собі з щирістю анатома, який дошукується причин хвороби, непомітних для його колег; але його лагідна вибачливість здалася мені справді гідною вибачливості Ісуса Христа, коли той урятував перелюбницю.
«Через півтора роки після того, як помер мій батько, що скінчив своє життя трохи раніше за мою матір, — казав далі граф, помовчавши, — настала страшна ніч, коли мене вразив прощальний лист Оноріни. Яка мрія спокусила мою дружину? Чи було то почуття? Був то магнетизм нещастя чи геніальності? Котра з цих сил опанувала і захопила її? Я нічого не хотів знати. Удар був такий жорстокий, що цілий місяць я був наче приголомшений. Згодом мій розум звелів мені ні про що не дізнаватися, але нещастя Оноріни аж надто добре мені про все розказали. Досі все це — річ банальна, Морісе, але все зміниться від одного слова: я люблю Оноріну, я не переставав кохати її. Відтоді, як вона мене кинула, я живу самими спогадами, я пригадую й переживаю знову одну за одною всі втіхи, яких я зазнав і до яких Оноріна, напевне, була байдужа.
