ливий, мовляв, суддя, маючи добре серце, але завжди заклопотану голову, запізно розгадав закони жіночого кодексу, на які тоді так мало зважав і які згодом постали передо мною в світлі пожежі, що спалила моє гніздо. Згідно з законами, що дозволяли чоловікові бути в такій справі суддею, я обернув своє серце на трибунал і виправдав дружину, а себе засудив. Але кохання прибрало в мені форму пристрасті, тої ганебної і всемогутньої пристрасті, яка охоплює деяких стариків. Тепер я кохаю відсутню Оноріну так, як у шістдесят років кохають жінку, яку хочуть за всяку ціну здобути, і почуваю в собі молодечу силу. У мене сміливість старика й стриманість юнака. Друже мій! Люди глузують з чоловіків, що опиняються в такому жахливому становищі. Коханцеві, що зазнав такої поразки, вони співчувають, а чоловіка вважають за безсилу нікчему й глузують, коли він не спромігся затримати в себе жінку, яку взяв спід церковного покрову й благословення мера. Отже, треба мовчати. Серізі — тому поталанило: через своє потурання дружині він має щастя бачити її, пильнувати, захищати; він обожнює її, і йому відома втіха добродійника, що не зважає ні на що, навіть на свою смішність, бо й вона освячує його батьківську радість!
— Я лишаюся одруженим тільки задля дружини, — сказав мені якось Серізі, коли ми виходили з ради.
«Але я! Адже я нічого не маю, навіть смішності для людського глуму, живу лише знетіленим коханням, не можу добрати ні слова, щоб сказати світській жінці, гидую проституцією, якимись чарами заворожений на вірність! Коли б не віра, я б стратив себе. Я пішов на змагання з працею, кинувся в її безодню і вийшов з неї живий, але розпалений, втративши сон!»
Я не можу пригадати слів цієї красномовної людини, якій пристрасть надавала далеко більшої проречистості, ніж на трибуні, так що і в мене, коли слухав його, текли, як і в нього, сльози по щоках! Уявіть же моє вражіння, коли по паузі, під час якої ми обоє витерли очі, він закінчив своє оповідання таким признанням:
