«Ось у чім полягає драма моєї душі, і то не прилюдна, не зовнішня драма, яких не одна відбувається зараз у Парижі! Внутрішня драма нікого не цікавить. Я знаю, і це знатимете колись і ви, що плачете зараз укупі зо мною: ніхто не бере ні до душі, ні до серця чужого горя. Міра горя всередині нас. Навіть ви розумієте мої страждання лише за дуже невиразною аналогією! Хіба могли ви бачити, як я гамую шал безмежного розпачу, вдивляючись у мініатюру, де моє око знову знаходить і цілує її чоло, усмішку її уст, обрис її лиця; де я знову дихаю білістю її тіла, де майже відчуваю, майже голублю чорні грона її кучерявого волосся. Хіба спостерігали ви, як я підхоплююсь, огорнутий надією, як я корчуся під безліччю стріл розпачу, як блукаю по паризькому болоті, щоб утомою вгамувати своє нетерпіння? У мене бувають, як у сухотних, нервові напади, веселість безумця, жах убивці, що зустрічає жандарма. Одно слово, моє життя — це постійний пароксизм жаху, радості, відчаю. Щождо драми, то ось вона: ви гадаєте, що я занятий державною радою, палатою, судом, політикою!.. Та на все це досить було б семи годин на добу, бо моє життя надто вигострило мої здібності! Оноріна — ось моє головне заняття. Повернути собі знову дружину — ось те єдине, чого я прагну. Стежити за її життям у тій клітці, де вона пробуває, і так, щоб їй і на думку не спадала моя могутність, задовольняти її потреби, дбати за ті невеличкі розваги, що їх вона дозволяє собі, бути ввесь час коло неї, мов якийсь дух, що його вона не бачить і не здогадується про нього, бо інакше прахом пішли б усі мої сподіванки, — от у чому моє життя, справжнє моє життя! За ці сім років я жодного разу не лягав спати, не сходивши перед тим подивитися на світло її нічної лампки і на силует її тіні на фіранці.
«Вона покинула мій дім, не взявши звідси нічого, крім тієї сукні, що була на ній. Ця дитина виявила таке благородство почуття, яке межує з дурістю. І ось за півтора роки після втечі коханець, злякавшись суворого, холодного, лиховісного обличчя злиднів, покинув її, негідник! Цьому
